Чи занепаде демократія? Становлення популізму та нативізму як глобальний виклик

22 вересня 2017, Львів | Дискусія
Analysis25.10.2017
PEN Club UA
Фото: Olya Metofor

Нарікання на кризу сучасної демократії та занепад її інституцій стали в останні роки популярною темою медійних виступів і наукових досліджень. Електоральний успіх праворадикальних, популістських і націоналістичних партій та рухів у багатьох країнах небезпідставно сприймається нині як своєрідна відповідь розчарованих виборців на неспроможність чинних владних еліт адекватно реагувати на новочасні глобальні виклики. Багато хто у «старих» демократіях почав співчутливіше позирати на досвід окремих авторитарних режимів, передусім синґапурського та китайського, котрі буцімто ідеально втілюють ідею меритократії, тобто формування владних еліт на основі кар’єрних заслуг та професійної компетентності – на противагу примхливим результатам демократичного голосування, котре надто часто підносить нагору не найкращих, а найспритніших та найкрасномовніших.

Український ПЕН-центр як організатор 83-го Конґресу Міжнародного ПЕН-клубу у Львові вирішив присвятити проблемам сучасної демократії окрему дискусійну панель, до якої запросив експертів і публічних інтелектуалів із п’яти країн, кожна з яких має свою специфіку і свій досвід утвердження чи, навпаки, ерозії демократичних засад. Учасниками розмови були професор Ґанеш Деві (Індія), доктор політичних наук Андрєй Макаричєв (Естонія), писменниця Єлєна Чижова (Росія) та письменник і публіцист Бурган Сонмез (Туреччина). Модерував дискусію президент Українського ПЕН-центру, письменник і політолог Микола Рябчук.

Дискусії передувала зустріч панелістів зі студентами Українського католицького університету у нововідкритому і чудово обладнаному інформаційно-ресурсному центрі імені Митрополита Андрея Шептицького. З вітальним словом до учасників зустрічі звернувся старший консультант Київського бюро Фонду Фрідріха Наумана за Свободу д-р Вольфґанґ Йон.

Спонукаючи колег до дискусії, Микола Рябчук запитав, чи так звана «криза демократії» не є проявом ширшого і загрозливого явища – кризи модерності, тобто всієї тієї світосистеми (у термінах Імануїла Волерстайна), що постала в новітню добу і що на практиці сповнена кричущих суперечностей із власними теоретично задекларованими ліберально-демократичними цінностями.

Відповіді дискутантів були різними, але загальна згода відчувалася принаймні щодо двох пунктів:

По-перше, за всіх своїх вад, ліберальна демократія залишається поки що єдиним суспільним устроєм, здатним забезпечити не тільки відносний добробут своїм громадянам, а й недосяжний за інших устроїв рівень свободи, правового захисту та індивідуального розвитку й самовираження.

І по-друге, демократія не є устроєм, який сам себе підтримує і відтворює. На відміну від усіх різновидів авторитаризму, демократія потребує щоденної участі своїх громадян, постійних зусиль, повсякчасного анґажування. Вона є лише інституційною похідною від громадянського суспільства, котре неможливе, своєю чергою, без активних і самосвідомих громадян.

«Ми надто часто забуваємо, – сказав підсумовуючи модератор, – що новочасна демократія сформувалась на Заході саме як демократія ліберальна, тобто не просто як влада більшості, котра може робити із меншістю що захоче, а як влада, обмежена правом, що випливає з підставових ліберальних засад: непорушного права людини на життя, на свободу і на приватну власність. Без ліберального компонента демократія стає охлократією, карикатурою, автопародією. Сьогодні вона справді переживає не найкращі часи, але це відбувається не тому, що ліберально-демократичний світ заснований на хибних засадах, а тому, що він сам їх занадто часто зраджує, сам не відстоює їх з належною наполегливістю й послідовністю».