Лікарі та правозахисники: що їх об’єднує?

3-21 липня 2017 року, Страсбург (Франція) | Навчальна поїздка
Opinion22.09.2017Євгенія Бардяк, учасниця навчальної сесії “Про права людини у міжнародному та порівняльному праві” на тему “Здоров’я і права людини у міжнародному праві”
Besuchsreisen

Чи мріяла я коли-небудь побувати у Страсбурзі? Звичайно! Адже це наче Мекка для правозахисників. Кожен чув про Європейський суд з прав людини як останню інстанцію для відстоювання справедливості. Чи думала я раніше, що проведу у цьому чарівному місті аж три тижні, вивчаючи права людини у медицині? Ні, тому ця можливість – подарунок долі.

Першими, з ким я познайомилася, приїхавши на навчання, була група, підтримана Фондом Фрідріха Наумана за Свободу. Більше десятка людей з різних куточків світу протягом кількох днів ділилися між собою історіями власного правозахисного досвіду. Я вперше почула про дискримінацю жінок у Пакистані, де їх можуть покалічити, відрізавши ніс, або позбавити життя через так зване “вбивство честі”. Атаки кислотою, від яких страждають як жінки, так і чоловіки, часто жертвами стають діти, теж не рідкість у цій країні. Натомість Африка відкрилася для мене з іншої сторони. Серед учасників було багато ерудованих урядовців із Сенегалу, жінка, яка є мером у доволі великому місті в Малі, правозахисники з Кот-д’Івуару. Деякі мої стереотипи було зруйновано.

Пізніше ми інтегрувалися у загальну групу курсу, що налічувала понад сотню осіб зі Сполучених Штатів, Бразилії, Китаю, Грузії, Мексики та багатьох інших країн. Тут кожен самостійно знайомився і шукав товариство за інтересами. Організатори сприяли налагодженню комунікації через спільне проведення вільного часу – прийом у мерії, огляд міста, відвідування історичних місць. Деякі лектори пропонували представитися один одному, розказати трохи про себе. До кінця навчання я дізналася, що група зі Штатів приїжджає уже не перший рік на цю сесію, що чоловік з Індії представляє громадську організацію, котра бореться за життя новонароджених дівчаток у віддалених селах, де їх просто вбивають, аби не платити у майбутньому данину при заміжжі, що більшість учасників – юристи і тільки я одна представляю медиків.

Навчальна програма була добре продуманою. Умовно її можна розділити на дві частини: система захисту прав людини у міжнародному праві та роль прав людини у збереженні здоров’я. Раніше я навіть не задумувалася, що в Африці, Азії, арабських країнах теж йде мова про права людини, існують певні механізми їх захисту. Цій тематиці доводилося приділяти значну увагу, адже весь матеріал був новим для мене. Не виключено, що колись я зможу поділитися отриманим досвідом з тими українськими правозахисниками і медиками, які працюють як місіонери, або сама скористаюся ним на практиці.

Медичний розділ частково був мені відомий. Проте я змогла на звичні обставини подивитися під новим кутом. Прослухані лекції змусили мене задуматися, чому за п’ятнадцять років у медицині мені жодного разу не доводилося вивчати чи дискутувати у професійному колі на такі табуйовані в українському суспільстві теми як евтаназія, аборт (як не дивно), трансплантація органів, лікування ув’язнених чи ВІЛ-позитивних тощо. Не тому, що цих проблем не існує (бо як показує реальне життя, питання доволі актуальні), просто вони, зазвичай, залишаються не пріоритетними і достатньо складними для вирішення. Адже, щоб боротися за права меншин, має бути внутрішнє бажання, “згораючи самому, світити іншим”. Допомагати стигматизованим людям – це покидати власну зону комфорту, не отримуючи натомість нічого цінного матеріально. Це – наштовхуватися на нерозуміння оточуючих. Це – переконувати, доводити, адвокатувати і вірити навіть у зневірі. Система ж залишається незмінною з року в рік, тому що виховує свої кадри на основі затверджених норм, без особливого акценту на права людини. А, може, серед лікарів теж є правозахисники? Які, знаючи глибше проблему, могли би відстоювати своїх пацієнтів і змінювати усталені порядки?

Після навчання у Страсбурзі до мене прийшла думка, що в українських медичних вузах теж слід запровадити освітній курс про права людини і здоров’я. Знаю, аби це втілити, треба сформувати групу експертів, розробити програму, впровадити її на практиці і подолати багато перешкод. Загалом – великий об’єм роботи, але над ним варто уже починати працювати.

У такий курс буде доречно включити і методику обстеження тих, хто пережив катування, на основі Стамбульського протоколу. Ця тема сьогодні актуальна для України, як ніколи раніше. З початком воєнного конфлікту багато людей зазнали тортур у незаконних місцях позбавлення волі, але досі ніхто з постраждалих так і не пройшов належного і відповідного огляду. На завершення сесійного курсу нам пощастило слухати виступ пана J. Modvig, керівника комітету проти катувань при ООН, який розказував про роль медиків у відновленні справедливості по відношенню до жертв знущань. Я мала можливість говорити з паном J. Modvig і поділитися своїми ідеями для втілення в Україні. Він пообіцяв надавати всіляку методичну підтримку.

Навчання майже не залишало вільного часу в будні. З ранку до вечора професори з різних університетів світу та інші висококваліфіковані спеціалісти ділилися своїми знаннями, розповідали випадки з реального життя, пропонували дискусії. Мені імпонував академічний підхід викладання матеріалу. Особливо запам’яталися принципи рівного доступу до медичної допомоги від професорки R.J. Cook з Канади. Вона зазначила, що “схожі випадки треба лікувати одинаково, а різні – відповідно до їх відмінностей”. Жодним чином раса, віросповідання, гендер, соціальний статус тощо не можуть впливати на рівний доступ і якість надання ургентної медичної допомоги. Ще один професор зі США B.M. Meier вразив своєю неповторною і харизматичною манерою викладання. На таких лекціях не тільки отримуєш новий матеріал, а й переймаєш навички роботи з аудиторією.

Єдиним недоліком було те, що частина лекцій викладалася французькою. На щастя, наша нова подруга з Лондона одинаково добре володіла двома мовами і допомагала англомовній групі розуміти пропущений матеріал. На самостійне опрацювання, звісно, залишилося ще чимало презентацій, які надали організатори. Навіть після здачі екзамену, я досі продовжую осмислювати і вивчати отриману інформацію.

Сім років тому я вже брала участь у схожій програмі. То була насичена і дуже цікава школа. Проте, оглядаючись назад, я не певна, що до кінця усвідомлювала цінність отриманих тоді знань. Цього літа мені знову пощастило слухати тих, хто розуміє взаємозв’язок між здоров’ям та правами людини. І сьогодні я чітко знаю навіщо мені це. “Навчання заради конкретних дій та результатів”, – так я думала, коли їхала у Страсбург, і маю намір дотриматися цієї самонастанови.